Эээй, привет, ребятки! В общем, пока я ненадолго свалилась в творческий э блэт... кризис, и пытаюсь начать пост о киевских кафешках, предлагаю всем нам вспомнить, что Марьянка-то учится на рекламе... и почитать историю, которую я писала для своей придуманной стратегии по "Body Shop".
Cупир-история-без-названия
А ви коли-небудь замислювалися про те, які думки відвідують безпритульного, що спить на лавці в парку, нишпорить у смітнику, шукаючи щось відносно цінне, чи просто сидить, безтумно втупившись у простір?
«Напевно, роздумує, де б дістати чергову пляшку» – презирливо пирхнувши, думає гарно одягнена жінка, ведучи за руку маленьку доньку.
«Ну от, і хто тільки пускає в центр міста цих обірванців?» – ця думка проноситься в мозку чергового білого комірця, і відразу ж гасне – на його «Блекберрі» щойно надійшла чергова смс від керівника відділу – і він вельми сердитий.
Лондон – величезне, гамірне місто. Сотні, тисячі, мільйони людей. Незліченна кількість вулиць, на яких, мов гриби, туляться одне до одного багатоповерхові будинки. Але ні в одному з них не знайшлося місця для нього.
Брудного, смердючого безпритульного, який, як і сотні інших, не гребував смітниками, лавками в якості притулку на ніч, та й посидіти, бездумно втупившись в простір, загалом, не так уже й погано.
Як і в сотні інших, у нього була мрія: просто вона ще не згасла, її поки не встигли знищити втома, голод, морозні ночі в місцевих парках та людська презирливість, яка інколи пробирала до кісток навіть гірше за собачий холод.
Гордон Борд любив писати.
Спочатку – на останніх сторінках шкільних зошитів, які все одно ніколи не списувалися до кінця. Потім листки паперу замінили комп`ютерні клавіші, а згодом – коли маленький бізнес із продажу канцелярських товарів потерпів крах, а вслід за ним поквапилося і його сімейне життя – Гордон знову почав писати на папері. Тільки от цього разу це були не білосніжні, охайно розліновані аркуші, а брудні, інколи практично списані клапті, які йому вдавалося виловити з мусорних баків разом із пустими пляшками.
Напевно, так усе б і тривало – смітник, не зовсім чисті обривки паперу, ночі під світлом ліхтаря, та історії. Історії про його минуле, спогади, які він поспішав записати, щоб ніколи-ніколи не забути те життя, яке вже не повернеться.
Його друг Майкл завжди казав, що в нього – справжній талант, а Гордон у відповідь тільки сумно пирхав – навіть якщо це й так, то талант цей зітліє разом із ним. Адже хто коли-небудь замислювався про те, які думки відвідують бездомного?..
Проте одного похмурого (це ж Лондон!) дня, Гордон витягнув із мусорного бака вже добряче заяложений, та все ще читабельний номер журналу. «The Big Issue» – видання, вже на обкладинці якого величезними буквами красувалося те слово, яке суспільство так вперто відкидає. «Безпритульний». «Журнал продається безпритульними людьми».
Це був шанс? Чи ні? Чесно кажучи, він і сам не знав, допоки ноги начебто самі несли його на Чемберлен Стріт – знову за багато-багато років влаштовуватися на роботу.
Коротка поїздка брязкітливим ліфтом, ще більш коротка розмова із сухорлявим метушливим типом у рогових окулярах – і ось у Гордона в руках уже товстий стосик журналів, який йому необхідно продати. Чимось це було схоже на торгівлю олівцями та степлерами – тільки більше йому не доводилося сидіти в душному офісі, хіба ж це не чудово?
Ці кільканадцять сторінок дали йому не тільки можливість знову відчути себе не примарою, від якої сахаються дітлахи, а практично повноцінним членом суспільства – та ще й з більш широким доступом до свіжого повітря.
Ці кільканадцять сторінок, а також ручка, яка не переставала писати після першого ж розчерку та охайно розлінований блокнот із білими аркушами змогли відродити в ньому вже давно забуту впевненість у завтрашньому дні, бажання спромогтися більшого.
Одна сторінка з охайно розлінованого блокноту з білими аркушами тремтіла в його руці, поки він передавав її головному редактору того журналу, який сам Гордон щодня продавав.
І через місяць на одній із цих кільканадцяти сторінок з`явилась його перша коротенька замітка.
Тому що мрії не повинні залишатися мріями.
Иии... это все. И да, если вы дочитали это до конца, то вполне можете спросить себя (и меня заодно) - Марьяна, "Body Shop" же специализируется на всяких там ароматных шампуньках и гельках для душа, но аж никак не на журналах, и уж тем более, не на бездомных людях.
Отвечаю и поясняю: "The Big Issue" - это журнал, который, собственно, "Body Shop" и спонсируется, а мой небольшой рассказик отлично бы зашел в качестве социальной рекламы (конечно же, если бы это не было обычное университетское задание, "Body Shop" бы имел хоть один магазин в Украине, солнышко светило, птички пели, а я бы хотела заниматься рекламой).
Как бы то ни было - надеюсь, этот "неформатный" пост вам понравился, и до скорой встречи <3
Немає коментарів:
Дописати коментар